Джон Вікліф

Джон Вікліф (1330—1384, також Джон Вікліф) — англійський теолог, священик і вчений, визнаний попередником протестантської Реформації в Європі. Вікліф засудив практику середньовічної Церкви, посилаючись на багато з тих самих зловживань, які пізніше розглядатимуть інші реформатори. Він найбільш відомий тим, що переклав Біблію середньоанглійською мовою.

Вікліф виріс у період, коли Священна Римо-Католицька Церква була верховною владою в Європі. Церква вже розділилася на Західну Католицьку Церкву та Східну Православну Церкву під час Великого розколу 1054 року, але це не зменшило могутність Церкви в Європі, яка дедалі більше займалася світськими політичними питаннями, ніж релігійними. Усім хто виступав супроти церкви закривали рота і не було жодної вищої релігійної влади, до якої можна було б апелювати.

Вікліфф був теологом, який здобув освіту в Оксфорді, постав проти зловживань Церкви, кидав виклик ієрархії та стверджував, що християнські писання є верховною владою, а не Папа. Він розробив теологію двох сфер, земної Церкви та ідеалізованої Церкви, чітко засновану на платонівських принципах, яких він навчився з творів святого Августина Гіппонського, і стверджував, що земна Церква далеко відійшла від того, якою мала бути.

Він був захищений від переслідувань з боку могутніх політичних союзів в Англії та від відволікань, викликаних західною схизмою (1378-1417), під час якої існувало два папи, один у Римі, а інший в Авіньйоні, Франція, причому різні фракції духовенства підтримували одного або іншого. Його ідеї поширювали його послідовники, відомі як лолларди, які також допомагали йому в перекладі Біблії з латинської мови на середньоанглійську. Хоча він вступив у конфлікт з церковною владою в Англії між 1377-1382 рр. і був позбавлений посади викладача в Оксфорді, він не був відлучений від церкви та офіційно не названий єретиком.

Однак після його смерті він отримав таке визнання у 1415 році. Його останки були викопані в 1428 році, спалені й кинуті в річку Свіфт. Його визнають протореформатором, оскільки багато з його претензій і заперечень були озвучені спочатку Яном Гусом (lc 1369-1415), а потім пізнішими реформаторами, такими як Мартін Лютер (1483-1546), які розповсюдили їх далі, викликаючи протестантська Реформація (1517-1648), яка зламала владу Церкви.

Середньовічна церква в Англії

Щоб зрозуміти, яку сміливість треба було мати, щоб кинути виклик Церкві в Середньовіччі (бл. 476-1500), потрібно визначити владу, на яку вона претендувала, і вид влади, якою вона володіла. Церква була єдиним засобом, за допомогою якого можна було досягти вічного спасіння, і оскільки рай, чистилище і пекло визнавалися як безсумнівні, які чекають на людину після смерті, заповідям Церкви слід було безперечно слідувати, щоб уникнути страждань й бути нагородженим.

Церква заявляла про цю владу безпосередньо через Святе Письмо, цитуючи Матвія 16:18-19, де Ісус призначає апостола Петра як «скелю, на якій буде побудована Моя церква», що, як стверджувала церковна влада, зробило Петра першим папою, і кожен Папа мав слідувавати за спадкоєцями. Однак у міру того, як Церква набула більшої влади, вона стала більше займатися розширенням свого впливу та влади, ніж духовним спасінням і християнським ходом. За часів Вікліфа, Церква володіла приблизно однією третиною землі в Англії, не сплачуючи податків, і завдяки практиці симонії, чиновники змогли помістити друзів і родичів, часто некваліфікованих, на зручні та прибуткові церковні посади.

Раннє життя та освіта

Точний рік народження Вікліфа є спірним, деякі вчені відносять його до 1320 року, але прийнято вважати, що він народився в селі Хіпсвелл, Йоркшир, Англія, у 1330 році. Можливо, його сім’я була вівчарами і, здається, була пов'язана із багатою родиною Вікліфів із Вікліф-он-Тіс, розташованої за кілька миль від Хіпсвелла, хоча це твердження було оскаржене, а також припущено, що Вікліф народився в цьому селі. Про його юність нічого не відомо, окрім того, що він, ймовірно, почав свою освіту вдома чи поблизу, у ранньому віці.

Він уже був студентом Оксфорда в 1345 році і пережив Чорноу смерть 1347-1352 років. Страждання, викликані чумою, і нездатність Церкви впоратися з цим глибоко вплинули на молодого богослова, який розвинув загалом песимістичний погляд на людський стан і, з часом, помітний скептицизм щодо сили Церкви робити будь-що для покращення життя людей. Вчений Крістофер Окер зазначає:

[Церква стверджувала] Зло є успадкованою рисою (первородний гріх) і що бути добрим треба мати Божу допомогу (дар благодаті). Тут мається на увазі обернена пропорція людських моральних вад до божественної свободи волі. Чим більше інвалідів, тим більш постійним і одностороннім було Боже втручання з благодаттю. (Rublack, 25)

Єдина доступна «божественна допомога» була через Церкву, але, як зауважив Вікліф, жодна допомога Церкви під час чуми не мала жодного впливу на полегшення страждань людей, тоді як багато, якщо не більшість зусиль було кинуто духовенством щоб захистити себе, накопичити більше багатств та здобути більшого комфорту. Наставник Вікліфа, Томас Бредвардін (1300-1349), учений і архієпископ Кентерберійський, помер від чуми, і його смерть, на відміну від виживання багатьох священнослужителів, яких Вікліф вважав неповноцінними, вселяла в нього більшу побожність і рішучість жити так близько, як він міг до приписів Божиг, а не до обрядів Церкви.

Незважаючи на те, що Вікліф не заперечував вчення Церкви, в цей час, він сперечався з дуже шанованими теологами, зокрема Вільямом Оккамом (1287-1347), щодо значення Господньої Вечері. Церква про людську гріховність і її претензія на єдиний шлях до божественної благодаті, здавалася Вікліфу суперечливою з її заклопотаністю ритуалами, які, наскільки він міг бачити, не були підкріплені Святим Письмом у тому, як їх дотримувалися.

Політика та суперечки

Він продовжував дотримуватись православ’я Церкви, отримавши ступінь бакалавра в 1369 році і доктора богослов’я в 1372 році. У 1361 році він був призначений магістром коледжу Балліол в Оксфорді і представляв університет у суперечці з Папою про місцеві нищі ордени, які набирали студентів, зазвичай всупереч бажанням їхніх сімей, а іноді, здається, і самих студентів. Папа виніс рішення проти Вікліфа та Оксфорда в цій суперечці, але це стало його першим викликом папській владі, і, можливо, саме ця подія привернула увагу могутнього й благородного Джона Гонта (1340-1399), одного з синів короля Едуарда III (правління 1327-1377), який стане одним із найважливіших союзників Вікліфа.

Однак більш імовірно, що Вікліф привернув увагу Гонта в 1374 році, коли він був відправлений у складі делегації до Папи Григорія XI (служив у 1370-1378 роках) для вирішення суперечок щодо прав короля проти прав папи на землю. Вікліф звертався до Папи за допомогою в приватній справі щодо призначення в Оксфорді, але все ж прийняв сторону короля в суперечці про землю, втративши прихильність Папи , але здобувши прихильність короля. Цього ж року він отримав призначення до парафії церкви Св. Марії в Луттерворті, посаду там він збереже до кінця свого життя, що свідчить про те, що в цей час він все ще мав хорошу репутацію в Церкві.

Однак до 1377 року він був осуджений Папою Григорієм XI за роботу «Про громадянське панування», в якій розвивалися богословські аргументи, які він представив у 1374 році. Крім того, Вікліф почав використовувати свою посаду пастора в Латтерворті, щоб критикувати Папу та церковну ієрархію, як корумповану і жадібну до землі. Його центральний аргумент у «Про громадянське панування» полягав у тому, що Церкві не потрібні величезні земельні ділянки і вонна повинна віддати їх цивільній владі, повернутися до простоти Ісуса та його апостолів і, як вони, жити в стані бідності, щоб краще служити для людей.

Конфлікт з Церквою

Вікліфа викликали до Лондона, щоб постати перед Вільямом Куртене (1342-1396), архієпископом Кентерберійським, щоб пояснити та відповісти за, здавалося б, помилки, які він зробив. Здається, Кортене вважав Вікліфа єретиком, або, принаймні, схильним до підривної діяльності, і вважав, що швидко вирішив цю проблему. Вікліфа було поміщено під домашній арешт, рішенням суду, і Кортене, схоже, думав, що його легко визнають винним в лютому 1377 року.

Вікліф з’явився в Лондоні в супроводі Джона Гонта та іншого могутнього дворянина, лорда Генрі Персі (1341-1408), графа Нортумберленда, а також ряду священнослужителів, які його підтримували. Простий розгляд і засудження, на які, можливо, очікував Кортні, був прикрити Гонтом і Персі, які кинули виклик йому і захищали Вікліфа. На той час позиція Вікліфа проти церковної влади була добре відома, і тому значний натовп селян також прибув, щоб підтримати його, оскільки виклик Церкві сприймався ними, як удар по встановленим порядкам, які тримали їх у бідності.

Куртене не міг засудити Вікліфа, не ризикуючи влаштувати бунт і, можливо, викликати гнів знаті, але не міг відкинути звинувачення (які невідомі, оскільки експертиза ніколи не відбулася) без шкоди для авторитету Церкви. Йому не залишалося нічого іншого, як застерегти Вікліфа від проповіді неортодоксальних доктрин, а потім відпустити його.

Вікліф був популярний серед знаті, оскільки вони бачили в його роботах законний виклик авторитету Церкви, оскільки він сам був "лікарем Церкви" і сперечався з Писаннями. Втрата Церквою влади та землі могла означати лише виграш для дворянства Англії. Селянство також підтримувало Вікліфа, загалом, більш-менш з тієї ж причини, вони сподівалися, що будь-яке порушення статусу-кво полегшить бідність, в якій вони жили. Сила аргументів Вікліфа випливала з його розуміння Святого Письма, писань отців церкви (насамперед св. Августина) і його майстерність як письменника, оратора та проповідника, а також його бачення того, якою має бути Церква в порівнянні з тим, якою вона стала. Коментує науковець Діармейд МакКалох:

Вікліф був філософом у традиції, яка вважала невидимі, вічні реальності більш репрезентативними для реальності, ніж досвід повсякденного світу. Він спирався на припущення, щоб зробити карколомний контраст між матеріальною, могутньою і багатою Церквою, яку очолювали єпископи та Папа, і вічно існуючою Церквою поза матеріальністю: ця остання істинна Церква була містичним джерелом благодаті, яку відкривала Біблія, не лише духовенству, а й усім вірянам Божим. (35)

Відповідно, не потрібна була Церква, щоб отримати Божу благодать, потрібне було лише Писання, яке розкривало Божу особистість, і молитва, яка вводила в безпосереднє спілкування з Богом.

Переклад Біблії

Біблія тоді була доступна лише латиною, яку мало хто, крім освіченого духовенства, міг читати. Твір був перекладений з івриту та грецької на латину Св. Ієронімом (347-420) за допомогою та заохоченням його сподвижника святого Павла (347-404), і їхня версія (відома як Вульгата) була визнана Церквою, цілком авторитетною і непогрішною. Будь-яка пропозиція щодо перекладу Біблії на тодішню народну мову, як-от англійську, вважалася єрессю, а будь-яка спроба — небезпечна загроза для Церкви.

Вікліф, однак, зазначив, що святий Джером сам переклав твір з мов оригіналу на народну мову свого часу, латину, як зрозуміло з терміну «вульгата», і тому почав власний переклад з латині на англійську на початку 1380-х років. , причому перша версія з’явилася в 1382 році. Твір був надрукований з використанням ксилографії (друк на дереві), за допомогою цього методу поширював й свої попередні роботи (оскільки друкарський верстат ще не був винайдений), і твір став бестселером. Хоча більшість людей не вміли читати англійською, вони могли розуміти це, коли їм читали, а Біблія на народній мові була прямим викликом церковній владі, яка більше не контролювала, як слід розуміти Писання.

Церква була розлючена. Погіршуючи становище Вікліфа, багато його союзників серед знаті (зокрема Гонт) покинули його, коли він оскаржував правдивість транссубстанціації (перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа), заявляючи про те, що ця концепція є небіблійною й була винайдена Церквою. Архієпископ Арунделя підсумував почуття Церкви до Вікліфа, коли вона засудила його як єретика після його смерті, написавши:

Цей чумний і найжалісніший Джон Вікліф з проклятою пам’яттю, дитя старого диявола і сам дитя чи учень Антихриста, увінчав своє зло, переклавши Святе Письмо рідною мовою.(Stewart, 15)

Вікліфа також звинувачували, справедливо чи неправильно, у селянському повстанні 1381 року, яке, він засуджував, проте, як вважають, він сприяв, кидаючи виклик прийнятому суспільному порядку. Незважаючи на думку Церкви про Вікліфа, люди охоче відгукнулися на англійський переклад, який пережив кілька друків і зберігся до наших днів у понад 200 примірниках, що свідчить про його популярність у свій час. Однак, всупереч деяким твердженням, його не вважають першим англійським перекладом Біблії, оскільки він працював лише з латинської мови; Першим перекладом англійською є Біблія 1535 року Вільяма Тіндейла ( 1494-1536), який працював з оригіналу, написаному івритом і грецькою.

Висновок

Хоча Вікліф був засуджений Церквою, він ніколи за життя не був відлучений від церкви і не названий єретиком. Його послідовники стали відомі як лолларди, зневажливий термін, придуманий їхніми опонентами, значення якого невідоме, але вважалося, що він позначає «викачування» язиком, оскільки вважалося, що вони говорять нісенітниці. Вважається, що ці прихильники були життєво важливими в роботі з перекладу, друку та поширення англійської версії Біблії, яка була прийнята як ортодоксальна багатьма світськими проповідниками та парафіяльними священиками, які продовжували використовувати її навіть після того, як Вікліф був посмертно засуджений.

У 1382 році Вікліфа знову покликали відповісти за свої «помилки», і він знову залишив синод і продовжував проповідувати ті ж самі засудження зловживань священнослужителів, що й раніше. Вважається, що він неодноразово уникав долі інших, засуджених як єретиків, завдяки постійній підтримці знаті, хоча багато хто від нього дистанціювався. Він помер від інсульту наприкінці грудня 1384 р. і був похований у освяченій землі.

Однак на Констанційському соборі 1415 року, після того як його роботи надихнули реформаторський рух Яна Гуса, Вікліф був засуджений як єретик, його останки були ексгумовані та спалені й скинуті в річку Свіфт. Пізніше його прихильники зазначили, що дії Церкви в цьому лише підкреслили глибокий вплив Вікліфа, так само як його прах був розвіяний у річці, що бігла до моря, яке обіймало далекі береги, так само слова Вікліфа і приклад його життя зворушив людей навколо світу.